Варг Вікернес : По Зарослих Стежках

11 лютого 1973 народився Варг Вікернес ― творець і єдиний учасник BURZUM, знавець і дослідник європейської релігії, провідна постать білого руху кінця XX – початку XXI cт.  
З цієї святкової нагоди ділимося з вами свіжим українським перекладом однієї з його програмових колонок, написаної 12 років тому, але незмінно актуальної і, поза сумнівом, класичної.

Aurum nostrum non est aurum vulgi

(Наше золото ― не золото профанів)

Існує безліч шляхів прожити життя, але переважна більшість людей воліє йти на натовпом широкою і легкопрохідною рівною дорогою, що веде лише до духовної пересічності та до застою.  Досягаючи кінця шляху, вони не залишають за собою жодних слідів свого існування і просто-напросто лишаються забутими. Подібно до худоби вони слідують за пастирем перед собою, не дуже задумуючись над тим, що вони роблять, і йдуть прямо у небуття. Вони обирають цей шлях, тому що він чинить їм найменший опір і дає найзручніше життя.

Але є й інші шляхи, інші стежки, якими людина може пройти своє життя. Природно, що стежки, якими ступали наші предки, нині заросли. Ніхто не ступав ними протягом дуже довгого часу, і дика природа поглинула більшість із них. Нам доводиться ретельно шукати за ними, аби хоча б дізнатися про їхнє існування. Проте ці стежки нелегкі. Ті, що йдуть зарослими стежками, будуть спотикатися об укриті мохом камені й коріння у темних лісах, вони часто будуть зісковзувати й падати в багнюку, застрягати у трясовинах, їм доведеться перепливати небезпечні течії. За винятком випадкового мандрівника, з яким можна перетнутися в глушині, ця стежка є зовсім безлюдною. Йти доводиться переважно одному.

Коли зарослі стежки перетинають проторену дорогу натовпу, самотній мандрівник ― немитий, часто брудний і одягнений у дрантя ― зустрічається з потоком лайки: із насмішками, презирством, страхом і навіть ненавистю. Худоба покірно йде за пастирем перед собою, не зносячи втручання. Людина, що йде в іншому напрямку, або та, що перетинає шлях, завжди буде викликати сум’яття та неясність у їхніх дурних рядах.

Натовп не знаходить жодних секретних таїнств, жодного духовного просвітлення або давніх знань на проторених шляхах. Руни й золоті частки богів можна знайти лише у зеленій траві або під мохом, на зарослих тропах. Просвітлення досягне лише та людина, яка відірве свій погляд  від слідів людини, що йде попереду й для різноманіття погляне на небо. Давні знання будуть в змозі пізнати лише ті, хто йде шляхом древніх і чинять як наші предки.

Нелегко знайти шлях, який веде з протореної дороги до зарослих стежок. Більшість людей проносяться повз них, навіть не знаючи, що вони там знаходяться. Їх доводиться шукати, часто у найнесподіваніших місцях, і навіть ви можете не знайти їх. Інші більш фортунні ― у тому сенсі, що їм вказують напрямок інші. Напевно, вся річ у долі й ті, кому заповідалося знайти зарослі стежки, в будь-якому разі з часом знайдуть їх. Хочуть вони цього чи ні.

Я йду однією з таких зарослих стежок і, можливо, тому деяким людям буває складно зрозуміти те, що я говорю, роблю і думаю, і тому багато хто ставиться до мене з відразою або боїться, ― незалежно від того, що я роблю або кажу. Але що з того? Я знаю, що дійсно має значення в житті, і мені подобаються лише «духовні герої та героїні», ейнхерії та валькірії, яких я іноді зустрічаю в глушині, які знайшли свій власний шлях, що веде геть із битого шляху. Мені подобаються тільки сильні люди, що перебувають у пошуках рун, золота богів, поміж зеленої трави. Я по-справжньому поважаю лише тих, кому я подобаюся і хто йде зарослими стежками. Посередні маси мене зовсім не цікавлять.

Вальгалла не для овець.

Варг "Локі" Вікернес (грудень 2004 року)

Переклад:  Eisenturm, 2017

Джерело:  http://www.burzum.org/